Антонімія

Антонімами називаються слова, які належать до однієї й тієї ж частини мови і мають протилежні значення: високий – низький, день – ніч, говорити – мовчати, рано – пізно.

Антоніми виражаються тією саомю частиною мови й позначають однорідні явища, тобто явища одного плану.

Багатозначні слова вступають в антонімічні відношення окремими своїми значеннями: тихий - гучний (голос); тиха - вітряна (погода); тихе - розбурхане (море); тихе - неспокійне (життя).

За стуктурою антоніми бувають:
- різнокореневі (власне лексичні): великий - малий;
- однокореневі (словотвірні): надія - безнадія, логічний - алогічний, відчинити - зачинити, спокій - неспокій.

Слова з не- лише тоді антонімічні, коли ця частка творить нове слово з новим значенням: правда - неправда (брехня), друг - недруг (ворог).

В антонімічні відношення можуть вступати також фразеологізми: далеко - під носом, працювати - бити байдики.

Антоніми бувають загальновживані (постійні) і контекстуальні. Загальновживані антоніми мають протилежне значення й поза контекстом (сум - радість); контекстуальні ж набувають протилежного значення тільки в контексті внаслідок переносного вживання слова. Наприклад, у вислові Не бійтесь заглядати у словник: це пишний яр, а не сумне провалля (М.Рильський) завдяки контексту сприймаються як антоніми пари слів (пишний - сумний, яр - провалля).

На антонімії будується такий стилістичний засіб, як оксиморон (оксюморон), коли свідомо поєднують протилежні за змістом поняття, які разом дають нове уявлення: без надії сподіваюсь, солодкий біль, небезпечна безпека, дзвінка тиша, живий труп, бідний багач, щасливе горе тощо.